<< Главная страница

Кармалюк



Категории Андрiй Малишко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Уляна вчора правду говорила: - Ходить не час, оберiгайся ти. - А як ïï назвати: люба? мила? Чи ще б слова таємнiшi знайти? Хiба тим косам вiдшукаєш слово? Ясним очам, цiлованим колись? Шуми, любовi молода дiброво, Уляно, чуєш? Де ти? Озовись! Вiн варить кашу сам усiй артiлi, Всипає солi, пробує на смак. Турбота зайва? Iч, якби не так, Не опечи язик на цьому дiлi. Iще крутiш заварить кашу пану. Го-го, синки, гарячий стане день... А тi, що iз Вiвсянникiв, з Майдану, Учора хату кинувши лишень, Злюбили лiс i силу самопалу, Пороховий димок iз гущавин, Пiдходячи до ватрища помалу, Сiдають в коло, рiвнi, як один. Палають огнищ язики багрянi. Обкуренi скипають казани. Устим людей покликує: — Сини, Виходить так, ми люди не останнi! Ми тут зiйшлися, месники бiдноти, Окривдженi панами крiпаки, Iз Бiлорусi, вiд Двiни-рiки, Iз-пiд Москви й Днiпра, — однi турботи Звели нас тут, на помсту i вiдплату, Тож поклянiмось, ми в борнi — брати, До свiтлих днiв будем разом iти, I горе кровопивцю! Горе кату! А люди в дружбi — то моя родина, В сiм'ï народи встануть по менi. I крiпаки вiдчули: добра днина Ïх кличе в даль у вiщому огнi. Спливає мiсяць, сяє злотом щирим. Шепоче пiсня про новi лiта, Що красне сонце свiтить за Сибiром, А на Вкраïну сокiл залiта. Грудьми шугне i до вiкна постука, Спочине трохи, знову за своє... А люди кажуть: — Певно, Кармалюка Голотi рiднiй звiстку подає. Устим смiється: — Та який я сокiл? Теж вигадають! Просто горобець! - Ой, не кажи, Устиме, — i спiвець Iще дзвiнкiш затягує наокiл. - Тихiше, хлопцi, досить того спiву. Ви чуєте? Не чуєте? Гуде! - Iсправник ïде? — Звiдки йому? - Де? Духмяну тишу збивши полохливу, Мерщiй в залогу. Щасна є прикмета - Якась пташина свиснула до них. Поскрипує на вибоях карета, Сопе пiд гору пара вороних! - Куди то, стiй! Не поспiшай навтечки. Направо, хлопцi, дiло є — роби! - Устим хватає коней за вуздечки, А тi хропуть, зметнувшись на диби. Корiнник рже i копитами грюка, Три гайдуки з дозiрними — вповал. - Щастить же! - Що? - Впiймалась риба-щука, Та не iсправник, братцi, — генерал! Вiн зблiд, як мрець, спiтнiли сивi скронi, Дорiднi губи тiпаються, дрож... - Iз гамана зсипай сюди червонi, Та не тремти, не займемо, чого ж! О, вiн вiддасть, щоб тiльки жить, чого там. Мiдяну скриньку тягнуть гайдуки. Тече, дзвенить струмок гарячий злота, Як серед ночi грають свiтляки. Давно карета зникла у долинi, З ромашок збивши полум'я роси. - Це, не забудь, Iвану Кожуринi, - Дiтей у нього п'ятеро, — даси. Це Валовню, а це Перепелицi, Хоч хлiба з пуд зажиє дiдуган. - I круглячки дзвiнкi, золотолицi Повзуть в крiпацький витертий гаман. - Оце вдовi, ïй, мабуть, не до того, Що Кармалюк бере на душу грiх, Собi лишаймо, хлопцi, золотого, На завтра хлiба купимо на всiх. Чекайте, люди, виб'ємося трошки... - Устим за пень сiдає, мов за стiл, До кулешу, дає дозорним ложки, Черству хлiбину крає наопiл. II _ Горно роздули, вугiль пiдсушили, Вже не звикать Микитi до робiт. У працi з майстром висушили жили, Тепер покурять, витруть чорний пiт. Про се, про те спокiйно йде балачка, На всi подiï є своï слова. А нiч липнева зводиться вiд сплячки, Сумна травичка тихо ожива. I попливли бiлястих туч навали Над росяним тужавим колоском. Огненнi птицi неба край клювали, Вiщуючи свiтання за лiском. В тарелi срiбнi жайворон ударив, Розсипався в зеленi береги. Вiйнуло сном, казанням давнiх марев. - Докiнчуймо, Микито, ланцюги, Свiта либонь лише чотири кiльця Лишилось, дуй та вугiлля пiдсип! - Свистить грудей старечих дужий хлип, Нагадує про старiсть, брiв окрильця Звисають втомно, вже той день коли б. Ланцюг аж приска звивами густими, Горно палає, в кузнi пада гук. Це все тобi зготовано, Устиме, Для нiг твоïх зготовано, для рук. III _ Ввели його, страшного i тепер Огнем очей, посмiшкою лункою, Шiсть вартових, горбатий офiцер Поодаль став, наказ подав рукою. Горбатому не спалося вночi, Дорога снилась в далечi похмура, Стара казарма, темна, мов конура, А потiм враз забрязкали ключi Вiд карцера чи одиночок, хто зна, Схопивсь як стiй, в душi пекла жага. Здалося, нiч заходить передгрозна, До горла мiсяць руки простяга. А солов'ï ридають серед саду, А свiт горить. Такi ще є дива! Вiн затаïв i пострах i досаду, Мовчазний буде нiч, i день, i два, Але покаже клятим бузувiрам, Отим, що день стрiчають з-поза грат, Що вiн на слово ïхнє не повiрив I що йому сам чорт тепер не брат! IV _ Засапавсь мiх в червоному багаттi, Одгупав молот, дзенькаючи, стих. Ввiйшов Устим в чумарцi рудуватiй, В потертiй шапцi, в чоботях простих. У лiсi жив i ночував на кручi, Рушниця з ним панам носила ляк, А продирався крiзь терни колючi, То покалiчив руки як-не-як. Щоку роздер десь об сучок дубовий. Але к чому тепер ота краса? Ставний, широкоплечий, чорнобровий, Та в синiх очах полум'я згаса. - Здоровi будьте, ковалi хорошi! - Хотiв гукнуть, як тому кiлька днiв, Коли пiд чорним дубом гомонiв, На всю голоту подiливши грошi. Та не гукнув, багнетiв сталь вiдлита Сягнула вбiк, — прямуй i не зверни! А слабодухий чоловiк Микита Уже ладнав на ноги кайдани. V _ Устим стояв, ввижалася дорога По першому грудневому снiжку, Далеко геть, подальше вiд острога, В морозну путь, нiтрохи не важку. Хай свище заметь, без тепла i хлiба, Як бажаний i довгожданий гiсть, Вiн до людей було вночi придиба, Зiгрiється i кашi попоïсть, Пограється любенько з дiтлахами, Бо в нього теж в домiвцi два малих. Але якими добрими шляхами Пробратися йому тепер до них? Крiзь сон ночей, i мжичку, i порошу Шукав людей од мандрiв одпочить. Задихав мiх. - Ну, що, Устиме, прошу, Давай-но руку! — I в єдину мить Кiльцем затис. Уста скривив од жалю Чи вiд злоби — солдатам все одно. - Давненько ми не бачились, ковалю, - Сказав Устим, — не бачились давно. Чи, може, той рiк, в клунi, серед току Ти пив горiлку, плакався менi, А вже сьогоднi стрiв, ïй-бо, нiвроку, Розпеченим залiзом у вогнi. Це хлiб за хлiб, виходить, молодчина, Шукай такого з свiчкою в юрбi. Вiзьми оцю у мене й сiрячину, За труд гiркий подякую тобi. Знiмає з плiч i кидає додолу Свитину чорну, пояс вишивний I простягає руку теплу й голу I надягає кiльця й каже: — Бий, Тобi-то що? За мiдяки притертi Ти, може, й душу закуєш в обруч? - Але коваль пiдводить очi впертi I просить об однiм: — Не муч, не муч! I б'є з такою люттю залiзяку, Що сиплють iскри й гаснуть вiддаля, Що офiцер аж ушi затуля I тупає ногами з переляку. VI _ Але Устим смiється з тоï злостi: Коли пiшов служити, то служи, Як кажуть люди, боже поможи, А ми в цiй кузнi мимоволi гостi. Менi однаково в людському горi Боротися, шукаючи зорю. Якщо мене сваволя не поборе, То я ïï, будь проклят, поборю! Що загадав, те буду вiк лелiти, Вночi не сплю, думкам нема кiнця, А серцю важко: дiти моï, дiти, Старим вернусь, пiзнаєте отця? Вiн так подумав i зрадiв, що сила Цвiте в очах, в руцi карбує слiд. Бiляста туча небо полонила, I в нiй котився сонця стиглий плiд. В тарiлi срiбнi жайворон ударив, I розiгнувся стомлений Устим, Поважним рухом, легким i простим, Загрiб з багаття золотого жару. - Закуримо, солдатики? — По словi, На мить заворушились вартовi, I дивно стало, що вони, живi, До полудня стояли, як дубовi. У них також ростуть в неволi дiти, А цей, Устим — ïм щастя здобува, Щоб мали волю i своï права, То як солдату все не розумiти! Старий солдат вже й пучку наготовив, Шепнув губами, щось хотiв казать, Але горбань рвонувся: — Ать, два, ать! - Пiдняв кулак, тонкi насупив брови. Тодi й Устим розгнiвавсь: — Що ж вони? Нiмотне бидло? Парiï докучнi? - I так рвонув, що брязнули наручнi I трiснули закутi кайдани. I розкотились сизуватi кiльця: - Доволi мук! Доволi з мене мук! - Який вiн в бiса тихий пiдневiльця, Вiн є Устим, славетний Кармалюк! VII _ Отак i жив у кам'янiм полонi. Свiтанок. Пiвдень. Вартових сюрчок. В тюремному подвiр'ï на ослонi Поклали рiзок солених пучок. За кайдани розбитi й непокору, За глум, що стерпiв офiцерський чин, Устима провели посеред двору, I вже вiдомо, iз яких причин Ворiтницю замкнули на засови, На три замки, i десять вартових Завмерли у дверях не випадково. А вже Устим, проходячи повз них, В зловiсну тишу вдарилась луна, На люту кару клалися прикмети,? - Гукнув: — Здорово, братцi, як живете Устиму, справдi, це не первина, Вiн зняв бушлат, повiльно здяв сорочку, Бiлизну чисту бережно скотив, А десь у серцi, в приспанiм куточку, Тремтiв од пiснi давньоï мотив. Коли ж рiзок не стало на ослонi, Кривавi смуги зрiзали плече, Вiн голову поклав собi в долонi I заспiвав призивно-гаряче, Що за Сибiром буйний вiтер вiє, I пада сонце пташкою до рук, Але ви, хлопцi, не губiть надiï, За вас подума добре Кармалюк. Зовуть його пани розбiйним татем, А мiж людей то слава не лиха, Заллє за шкуру сала пребагатим, I бог вiдпустить душу вiд грiха. Iсправники, асесори в турботi, Не знають, де початому межа, Бо вiн дарує грошi всi голотi, А як панам — то кулю та ножа! VIII _ Другого дня в рожевiм надвечiрку Краплистий дощ отави окропив, Прим'яв злегенька вистиглу матiрку I райдугою став серед степiв. Землi паркiй, мов сизуватiй птицi, На крила впала райдужна краплинь. Хлоп'ячий гамiр, вiтру тепла линь, Багряний цвiт вечiрньоï зiрницi, I голубiв голiвки одинокi Пiд житньою застрiхою двора - Це все влилося казкою у спокiй: - Яка пора, — Устим сказав, — пора... В таку годину в полi серед лану Покосiв жовтих пломенiє слiд. - I враз схопивсь: — Ото чи не Уляну Спиняє вартовий бiля ворiт? Вiдчув, як сон: жара пече долонi, Бентежних дум пiдносяться роï, Але вже близько кiсники червонi I бiлозуба посмiшка ïï. Це тижнiв п'ять не бачилися в лiтi, Та вiн ïï одразу пiзнає: Тi ж карi очi, ласкою налитi, Рудi сап'янцi... — Серце ти моє, Далеко йшла? — Бере ïï хустину: - Давай зiтру з обличчя пилюгу. - I пригорта. — Пусти мене, Устиме, - Сама шукає руку дорогу. I заглядає глибоко у вiчi: - Устимоньку! (не бачить наглядач?) Я вже либонь приходила аж двiчi, Та не пустили, а тепер, як бач. I хусточку розв'язує барвисту (Хустина, вечiр, тихi явори...) - Оце тобi принесла попоïсти, Це калачi, це яблука, — бери. А схуд за лiто! Певне, серед ночi Не спиш чи, може, ïсти не дають? Казали батько: I чого вiн хоче? Нащо ховає в серцi дику лють? Є жiнка й дiти i шматина поля, Своя хатина, невеличкий двiр. А то ж одне: тюрма, нагай, неволя, Гляди, i знову запечуть в Сибiр! Ой, горе, горе! Що робити буду? Тобi я, десь, нi мати, нi жона. Помiж людей наслухалась огуди, Забуть хотiла б, — образ вирина I кличе й манить, як на щедрi-свята... Вона в розрадi пада до плеча. - Уляно, сядь, — пiдстелює бушлата, - Уляно, — каже, й слiв невистача. Не впали побратими поодинцi, Огонь вiд ватрищ ще не догорiв. Вона прийшла у голубiй хустинцi, Сторожко й мило глянула з-пiд брiв. В тяжку годину знав вiн, що подiє, Зорi палкоï пломiнь не зачах. Вона прийшла, як знайдена надiя, В красi дiвочiй, з огником в очах. I в темну нiч, в осiнню непогоду, Пiд сiрий дощ чи бурi лютий вий, Вiн пив iз уст юнку, гарячу вроду, Як спраглий п'є струмочок лiсовий. Вiдчув тепер, що лiто повертає, Високий сонях на дощi замок, I райдуги роздолля неокрає Крильми черкає сивий голубок. Гаряча кров ударила у скронi, Рум'янцями спахнула на лицi, I вiн стиска малi ïï долонi, Мов двоє крилець, у своïй руцi. Уляна знову горнеться до нього, Пiдводить очi милi та сумнi: - Чи не забув, Устим, панка рудого, Що завжди верхи ïздив на конi? Змовкає, жде, зашарiвшись обличчям: — Вiн сватає мене... Така напасть! Вже мiсяць ïздять вдвох iз лiсовничим, А батько згоден, мабуть що вiддасть, Бо вже й по чарцi добре випивали. Були при хатi двiчi старости... Устиме, любий, ти мене прости, А як про це сказати, — я не знала. Коли б у тебе не дружина й дiти, Пiшли б удвох на каторгу в Сибiр, А так, скажи, ну що менi робити? Кругом неласка, смiх та поговiр... Устим завмер... — Тебе? За нього? Замiж? Чогось тобi на жарти повелось! - Але вiдчув — не виказать словами Того, що в серцi в неï запеклось. Вiн затремтiв. — А.як же я, Уляно? - I в перший раз вiдчув, немов жало Ввiйшло йому у груди полум'яне, Убивши все, що квiтло i жило. IX _ Ах, осiнь, осiнь! Всiм дано сивiти, Як мовлять мудрi: взнать добро i зло. Однi на схилi лiт живуть, як дiти, Другим же розум скрашує чоло. Несiм серця, немов скарби гарячi, Хай грiм походiв душу виповня. Хто лiньки жив, — оглянеться й заплаче, Що згасне день, а вiн не бачив дня. Минуло лiто: осiнь гне лiщину, Густих зiрок вивiшує разки, А завiтавши в сад на даровщину, Зливає мед в полив'янi миски. Зерна рясного висипле iз кружки, Годує зрання зграю голубiв, На весiлля загляне, наче дружка, В зеленiй плахтi, в золотi дубiв. Ах, осiнь, осiнь, юнь багряносльоза, Виходь сестрою в голубi поля, Де в кайданах, прикутого до воза, Ведуть в Сибiр Устима Кармаля! Йому нiяк не випадає вмерти, З весни на осiнь, з року в iнший рiк. З Сибiру бiг вiн тричi, i вчетверте Дали конвойних двадцять чоловiк. Iдуть вони попереду й позаду, Блищать кокард срiблястi кружала, А до патронiв видано пораду, Яка в душi iз острахом жила: Що ïсти ïм по двiчi десь на днину Кандьор пiсний i житнi сухарi, Але страшну у кайданах людину В надзор.i мати обi всiй порi. Якщо ж у в'язня буде нiч тривожна, Гляди, задума зникнути тайком, То не жалiй, солдатики, — все можна: Стрiляти в груди, вдарити штиком. Хоробрим буде складено подяку, За вiрну кулю, пiслану вночi. Пливуть хмарин веселi, синi маки. Iдуть конвойних сiрi два ключi. Але солдати з ним, немов iз братом, Бо вiн за них стояв, як вiрний друг, Проти помiщикiв i злих наруг, Товстих, жорстоких хуторян проклятих! Х_ I виходжали люди з хат i поля, I в надвечiр'ï плинув дальнiй гук: - Дивiться добре, вмерла наша доля! Дивiться, — кажуть, — онде Кармалюк. Вiн засмаглiв од вiтру й непогоди; Обличчям схуд з тортур i лихомань, Ген за селом спинялися пiдводи, Iржали конi в свiтанкову рань. Кандьор сьорбали зморенi солдати, А матерi, що сходились зусiль, Мерщiй, мерщiй верталися до хати, На рушнику виносили хлiб-сiль. I на конвойних не зирнувши оком, А проказавши слово на привiт, Iшли до крайньоï зi всiх пiдвiд, Де вiн сидiв у роздумi глибокiм. Якi чуття iз мрiй напiвзабутих Плачем вставали в синiй далi гiн, Коли земний вiддаючи поклiн, Вони торкались рук його закутих! I зустрiчi невиплакане горе, I прощавань хвилина, як нiма, В очах лишалось огником суворим, Якому й слiв i назвиська нема. XI _ Вiн кида слово навiть материнцi, Нехай по нiм шепочеться трава. Обоз повiльно йде пiд Головчинцi, I завмирає серце й ожива. Немало тут походжено до лiсу, Де висне стиглий, точений горiх, Де рiс Устим у курявi дорiг, Дощiв осiннiх люблячи завiсу, Струмкiв весняних буйне коливання, Чи бiлi хутра сивоï зими, Коли, здавалось, лебедi крильми Вiщують схiд морозного свiтання. Вiн пас овець улiтку на толоцi, Опiвднi гнав на стiйло до води, Торбинка з хлiбом висiла при боцi, Сопiлка вигравала в три лади... Стрiчав вечiр'я зоряну заграву, З дiтьми гуляв на полi в деркача, Аж доки на конюшнi за потраву Не скров'янили хлопцевi плеча. Тодi узнав, що колоситься нива I прийме хлiб не батькiвський засiк, Пiп материнська доля нещаслива Йому судилась на недовгий вiк. Гiрке дитинство! Може, як синиця, Ти оддзвенiло в бiлому саду? Я б знов припав до рiк твоïх напиться, Але стежок-дорiжок не знайду. Скриплять вози, немов чумацькi мажi, Та не до Криму шлях лежить — в Сибiр. Устим пильнує: видно перший двiр, Димар на хатi, з диму, певне, й сажi Увесь вчорнiлий. Тут живе вдовиця. Глуха бабуся лiт за шiстдесят, Сiренькi верби вибiгли пiдряд На каторжанський похiд подивиться. Вiн бачить iншу згорблену хатину, Де пада голуб камнем до двора, Де гомонить шумлива дiтвора, Столiтнiй дiд схилився бiля тину. Чиє воно, веселе, чорноброве? А той пустун, що скаче з далини? Устим рвонувся вартовим на диво: - Остапе мiй, Iвасю мiй, сини! Вiн руки звiв, мов крила до польоту, Застиг на мить: — Сини моï, сини... - А сонце впало враз на кайдани, Ïх чорний блиск прибравши в позолоту. Пiзнали дiти посмiшку знайому, Вiдчули ласку батькiвських долонь: - Куди ходив так довго, божборонь, Чого стоïш, мерщiй ходiм додому! Тягли його за руки, як старого, Повiдавши про спiрки та жалi. - Нiчого, дiтки, я прийду, нiчого. Ти бач, як виросли моï малi. Оце принiс гостинця вiд лисицi, Ходив, як видно, по землi не зря. - Вiн нiяково кашля, з рукавицi Подаючи шкуринку сухаря. Остапчик змерз, аж хлипає — не дише. - Бiжи, дитино, грiйсь бiля вогню, У хатi ж тепло? Я зайду пiзнiше, Лишень iз дядею погомоню, Це в вас обох нi сiрячини, бачу, Нi чобiток, нi шапки, як на смiх. - Вiн знов кладе легку долонь гарячу На кучерi малих синiв своïх. - А мати де? - Пiшли iзрання вчора, Казали дiд, не прийде до зими, Дiвчат, жiнок позбирано до двору На панську свайбу ткати килими. Бере панич лiсничиху Уляну, А люди кажуть: не вживе за ним. - Iвась на руки батькiвськi поглянув I скрикнув дико з плачем голосним. Бо конi рушили, i скутi руки Напружились, до воза потяглись. - О, горенько, о люта моя муко! — Вернись, татуню, любий наш, вернись! В останню мить Устам здаля побачив, Крiзь грiм копит, дзвiночкiв ручаï, - Столiтнiй дiд за возом бiг неначе, А потiм впав грудьми до колiï. - То ж батько мiй! — Та конi мчали мимо, Зболiлому недолею й часом, Куди йому угнать за вороними, Вгодованими сiном та вiвсом? XII _ Коваль Микита пив чотири тижнi, Це для солдат була не новина. Коли б у нього рiднi, а чи ближнi, Можливо б вiдвернули вiд вина. Десь на селi жила собi небога, Старий ïï не вийде зустрiчать. Колись дарунок принесла к острогу - Лляну сорочку, вишиту на гладь. Погостювала два днi в комiрчинi, Пiшла додому, залишила бiль. Заносить осiнь оклики качинi, Заграви теплi потемнiлих пiль I ще якусь не викриту по слову Тривогу мандрiв i глухих дорiг. Вiн постарiв, хоч серце раде б знову Почать весни веселий кругобiг. Але запив не з того, iнше горе Ввiйшло, як гiсть, не прошений нiким. Либонь сьогоднi, вчора, позавчора З ним розмовляв закований Устим? - Чарки менi оцi осточортiли, Хто бавиться наперстям, — то питець? Жагу на краплi мiряти не дiло, Подай коряк, а лiпше — поставець. Лойова свiчка вогником iскриться, Пече у грудях дивна гiркота. Цимбали б'ють, жалiблива скрипиця Дзвенить плачем, як бiдна сирота. - Цимбали б'ють? Нi — молот вибиває, А то он — жар виблискує з горна. Не смiйсь, Устиме, сил моïх немає, Я закивав тебе, -моя вина! - Чою кричить горбата лиховида, Вiн офiiцер? Ха-ха! Вiн офiцер? Устиме, стiй! - Коваль поблiд iз виду, Сльозу солону кулаком розтер. — Вернись назад, ну що тобi, я прошу, Хiба що много пройдено дорiг? Ти глузував: Життя ковальське — грошi. Не говорив? Я знаю, думать мiг. Я розкую кайдан гарячим лезом, До нiг побитих каменем впаду! - I вiн кричить, сумний i нетверезий, Пiдвiвши голову свою сiду: - Чого ж мовчиш, Устиме? Мо' солдати Тобi за друзiв стали на шляху? Ха-ха! Смiєшся? Бач, не хочеш знати Мою печаль, зловiсну та глуху. - Вiн грюка в стiл, i хлюпає сивуха, I трiска стiл вiд сили кулака. Не знає п'яний: сива завiрюха Бреде в Сибiр слiдом Кармалюка. Вона iз ним не щиро подружила, Щоб завести до чорноï бiди, Цiлунком мертвим схолодила жили, Снiгами важко впала на слiди. XIII _ Цiлiську нiч дзвiниця калатала: Вiдлитi дзвони жалiбно гули. Огню лункого яросна потала Котила в далеч золотi вали. Горiв острог, трiщала катiвниця, Дуби зiв'яли, наче сивий мох, Води не стало в десяти криницях, Було б ще двадцять — мало двадцятьох. А як сипнуло iскрами ув очi, Запломенiла хмура цитадель, Здалось на мить: пливе у безвiсть ночi Пiд парусом високий корабель. Спливала диму згарного завiса. На роздорiжжi завивали пси. - Нехай горить i дотлiва до бiса, Не прогнiвись єси на небеси. Дiди хрестились, зиркаючи мимо, ïх порiднила доля нелячка: - Роздмухати б огнище з вуглячка! Гай-гай, минулося, нема Устима. Упала кузня, полум'ям пiдбита, Котили в далеч золотi вали. В огнi стлiвала шапка, постоли, Старий сiряк, що не зносив Микита. Зведуть катiвню люди неохочi, Всi збитки лиха вичислить казна. Куди ж подiвсь коваль посеред ночi, - Того нiхто не скаже, бо не зна. XIV _ Спочинь же, серце, втомлене немало, Сильнiш забийся, зроджене стократ: З дiтьми Кармалюковими ридало, З Устимом билось на єдиний лад, З красунею Уляною щоранку Тремтiло в смутку. Де тепер вона? Другого лiта пан знайшов коханку. Сказати б, новина? — Не новина. Рудий паничик грав на добру карту, Було б вино, коханки та хорти, - Ласуй, любися, пий глибоку кварту, А там усе лети пiд три чорти! Улянi днi пливуть, немов безкрає, Далеке марево, — одна, сама... Жовтiє лiто, друге одлiтає, А вiд Устима звiстки все нема. Вона змарнiла, мовчазною стала. Якось навiдавсь батько до двора, Ввiйшов поважно, видобув кресало, Про се, про те спитав: — А зi вчора На ярмарцi почуто помiж людом - Устима вбито, iз Сибiру бiг. Прости нас, боже, праху не осудим. - Перехрестивсь, поклав поклiн до нiг. Уляна впала посеред покою, Три довгих ночi билася в огнi, Три довгих ночi i чотири днi Шептала щось, ослаблою рукою Когось манила. Догоряли свiчi, Спiвали пiвнi в розсвiтання час. Iз лiжка встала, вибiгла нараз, Гукали раз ïï, гукали двiчi, Не вiдiзвалась в що страшну хвилину. Другого дня в полудень на ставу Рибалки щук ловили в ятерину, А витягли Уляну неживу. XV _ I третє лiто червенем синiло, Цвiло дощами на земнiй путi, Пшеницю в копи склало, а по дiлу Вiдлинуло за межi золотi. Лягла зима глибоким снiгопадом, Затьохкало синицями ввi снi, Шовки блакитнi, полотна яснi, З дубовим листям постеляла рядом. Спокiйний той, хто має час дозвiлля! Скриплять санчата, линуть до двора, Бучних бенкетiв близиться пора, Рудий панок гуляє знов весiлля. Сiдають гостi, шана всiм однака, Крiзь iскри вин iде п'янка гульба. Кларнет пискливо тягне краков'яка, Мазурки плине повiдь голуба. В огнi свiчок кружляють мрiйнi пари, Каблук — чок-чок i вправо i назад, Жених такi ввертає финдикляри, Що генерал — i той смiється, рад. Ще й офiцери прибули з острога, Верстов за сорок мчалися вночi. ïм руки тисли жвавi шляхтичi. Горбань, нащо святоша й недотрога, А все ж ковтав пекучу оковиту, Вклонявся гречно дамам здалека. Загомонiли. Хтось Кармалюка Згадав iм'я, мов армiю розбиту. - Панове, бач, як швидко плинуть днi! Це ж три роки минає, як з острога Я вiв його на каторгу, дорога Не раз-таки згадається менi. - На каторгу? Не диво. Все ж солдати. От я зустрiвся, вiрте, сам на сам, Шаблi схрестились, трiсли пополам: - Проси, кажу, прощення! — Що й казати,- Вiн попросив... - Га-га, ну й молодчина! Митець же ти на брехнi! - Генерал Аж сльози витер. - Що б то за причина, Не брав анi пiстоль, нi самопал Того невiру? - Лихо з ним, одначе Землi на грiб дала йому Сибiр. Знайшлася куля, вилита гаряче, А вас лякають: чари! наговiр! Спiвають гостi, шана всiм однака, Крiзь iскри вин iде п'янка гульба. Кларнет пискливо тягне краков'яка, Мазурки плине повiдь голуба. Iшло за пiвнiч, пари кружеляли, Iспите вин барильця немалi, А за вiкном гули снiгiв навали, Долоньми хмар торкаючись землi. В дворi гуляла хвища й холоднина, Зiрвала з петель дверi у покiй. I раптом в зал ввiйшла в снiгу людина В такiй грозi, в метiлi отакiй. Затихли гостi, на смерть охололи, Пiд стiл полiзла лиса голова. Тодi горбатий вихопив пiстолi - I раз i два! I пострiл — раз i два! А чоловiк стряхнув снiжок з приполу, Метнув бровою, не вiддав уклiн. Горбатий скрикнув, кинув зброю долу. - Це вiн! Це вiн! Я пiзнаю, -це вiн! У колi смраду, чванства i пiдлоти Узяв пiстоля до розкутих рук. Багато буде завтра в нас роботи, Сказав i крикнув пiвнем Кармалюк. А за вiкном його стояли друзi Повсталi крiпаки — одна рiдня Пожар червоний бивсь на виднокрузi, Вiщуючи прихiд нового дня.
Кармалюк


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация