Полонянка



Категории Андрiй Малишко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1943р.

Оригинал То не лебедi — в тучi дiброва; Може танком, як туча, пройти? Ти стоïш, молода, тонкоброва, Комсомолка — з десятого — ти. I немає для смутку причини: Лiс та поле — iз золота мур, I тополi, неначе в Тичини, В рокотаннi-риданнi бандур. Не суворо на серцi, не гнiвно, А за тебе тривожуся я. Катерино моя, Ковалiвно, Степова чарiвнице моя! Степовичка, сама заднiпрянка, З дiда-прадiда — всi бойовi. Заспiваєш — аж свiтяться ранки, Засмiєшся — встають неживi. У роботi i сонця не бачиш, У любовi — як пломiнь з пожеж. З горя стлiєш, але не заплачеш, Пересохнеш, але не впадеш. Он виходить вiйна i клекоче, I обагрює кров'ю краï, На твоï ненахмуренi очi, На осяянi руки твоï, На вiночок двох кiс понад чолом, На уста, не цiлованi внiч, Над твоïм ще невиданим болем Iз страшних залiзняцьких сторiч, Понести тебе в даль горобину, Безгрiховну — ввести до грiха, Стан високий зiгнуть, як билину, А билина в покорi всиха. Що ж то обрiй виблискує гнiвно? Що ж не сплю i тривожуся я? Ти не знаєш того, Ковалiвно, Степова чарiвнице моя!.. I _ Виходив Дудар рано з хати. Корiв на пашу гнать чи нi? Гудуть за обрiєм гармати, В стривоженiй далечинi. Обози. Трактори. Двоколки. I санiтари на возах, I неба синього подолки, В диму, у грозах, у сльозах. Уже гуторили в артiлi, Що з хлiбом буде? Як лани? Стежки, у спецi порудiлi, Бензином пахли вiд вiйни. Бiженцi йшли у полi, в лузi, В садах, в артiлях, по окрузi, Варили юшку, а малi... Малята спали на землi. Без пелюшок та без одежi Несли ïх старшi iз дворiв, Де з туч вогненноï мережi Щербатий мiсяць вслiд горiв. I не було в них нi колиски, Нi ложки звичноï, нi миски, У школi, в полi чи в яру, В артилерiйському жару, Нi теплих лiжок в темнiм полi. Живим, як кажуть, повезло: Несли малий шматочок долi, У смертi вирваний на зло! Не легко йти iз свого краю, У яровi, зеленi днi. Я цим страждав, це добре знаю I на вiйнi й не на вiйнi. Це й Дудар бачив. Видно, горе Людей жене. Бiда, бiда!.. В свiтання росне, пiвпрозоре Брела в долину череда. За темнокорими дубами, За сивим плетивом стежок, Корови, шепчучи губами, Втикали морди в морiжок. Рожевi нiздрi свiжомитi, Нагрiтi вiтром з дальнiх гiн, I слини довгi, теплi нитi Звисали низько до колiн. Старий давно глядiв скотину, Не перше лiто — вiсiм лiт. Вiн восени зайде в хатину, Латає чоботи, свитину, Та й знов в артiль, давати звiт, Корма виписувать, дiйницi Дояркам лагодить в жнива. I днi текли, немов з криницi Вода джерельна, грозова. Дiйшло до слави з добрих звичок, Я сам лiчити не берусь, Вiн скiльки виростив теличок: Красуль, i Лисок, i Марусь, Породистих, напiв i простих, Крутих коров'ячих голiв, Бiлявобоких, рудохвостих, Могутнiх, вкормлених волiв. Лилося молоко в дiйницi, Телят загонисту орду Купали часто молодицi, Давали пiйла по труду. Можливо, це картина мила, Коли б у червнi, на зорi, Двох бомб фашистська, люта сила Не засвистiла у дворi. Бiля телят ходили дiти, I сонце падало на тiк, Вони не знали бомб примiти За свiй малий, дитячий вiк. Телята руки ïм лизали, А сонце гладило чуби. Як жаль, пiд вибухом лежали Лиш два розчахненi дуби. А де ж дiтей шукати будем? А де ïх сон тяжкий розбудим? Нiчого, мамо, чорна мла Не тiльки ваших повила... II_ З Бiлоцеркiвщини ясноï, З трипiльських урвищ i ярiв, Як перший пролiсок весною, Останнiй промiнь догорiв. Заскреготiли танки горами, Бензином, потом i моторами Дихнуло в нiч, вiйнуло в нiч. В пилюцi, з раненими й хворими, З розгубленими i суворими Ми вiдступали плiч-о-плiч. I мiномети били з потаю, Дощi розривiв над пiхотою, Осколкiв виблиски в гаю, I вiтер нiс у даль скорботою Тривожну молодiсть мою. Вона жила iще минулими Ясними, теплими, розгулими Лiтами, де то ïм число? Та вже за вибухами й гулами Ïï, мов трiсочку, несло, Мов гiлку з дуба, збиту бурею, У пил, в пожарища густi. Привiт тому, хто нiччю хмурою Не зблiд на тисячнiй верстi! Хто йшов долинами й байраками, З полками, й сам, — як тiльки мiг, Гнiвний, суворий чи заплаканий Для бою серце приберiг! III_ _ Марко служив у мехчастинi Щось дев'ять мiсяцiв либонь, I ще вiн бачив ранки синi, Зорi вечiрньоï вогонь В селi Лебiдцi, за днiпровим Зеленим вибалком крутим, За тим перелiском дубовим, За тим промiнням золотим, Де спав у клунi, на соломi, Печалi мав малi, своï, Де снились думи невiдомi Про ще невiданi краï, Про дiвчину, яку? -А хто зна, - Була така, любив одну... Година тиха, передгрозна Дощами йшла на ярину. В артiлi сiяли пшеницю, Зерно пiдвозили, — тодi Радiли! Буде колоситься, Колюча, свiтла, як жар-птиця, Ясна, як зорi на водi. Марко чималу мав турботу: Орали поле по ночах, Як кажуть, до восьмого поту, До поту й солi на плечах. Ось глянь, стоïть вона, колюча, Вусата, росяна, важка, Пливе над нею сива туча Вiйни з-за темного лужка. Доспiла, схилена, нежата, Поникла в куряву суху. - Це ж наша, хлопцi! - Жаль, хлоп'ята! - Да, жаль!.. По дальньому шляху Повзли машини, гарби, танки, Легкi, вантажнi, тягачi... Я знаю цi сумнi свiтанки Над рiдним краєм уночi. Пшениця рвана, стигла, бита, Столочена, уся в пилу, Заплакала несамовита, Зашелестiла по валу, Стеблини-руки пiдiймала До тих, хто пагубу завiз, Але вiйнi було замало Ïï земних, зернистих слiз, Ïï наливiв колосистих, Ïï шумливо голосистих Вiтрiв, пiсень, i нi к чому Стодiл розбомблених, в диму. IV _ Явiр шумiв на подвiр'ï iзкраю, Нова ворiтня в янтарнiй смолi. Батька Марко не застав; я не знаю, Де вже той був. До рожевого гаю Вечiр вiдносив години малi. Танки вiдходили. - Тату, я ïду, Наша частина за Днiпр вируша! Як менi важко по рiдному слiду Йти, вiдступаючи! Наче душа Жаром осипана з того клопоту. Все розкажу, повернувшися в дiм... Бiлий листок з польового блокноту, Що я про тебе iще оповiм? V _ Серце Марковi тремтiло у грудях, Вгледiв ïï мiж людьми молоду. Скочив з машини, обнявся при людях: - Як ти, Катрусю? - З артiллю пiду! Завтра худобу вигоним з долини, Трактори вже за Днiпром. Як не є, Пiдем в Задоння. - Марку! - Катерино, Катю, Катрусю, щастя моє!.. - Ти не забудеш? - А ти? — Не забуду! Може, писатимеш? - Як же, куди?.. Танки вiдходили ген помiж люду, Клали, як борозни, темнi слiди. - Ну, поцiлуй мене. — Поцiлувала. Слово в устах, щоб не плакать, здержала. — Батька не бачив? - Нi, батько ж на луцi. В бiлому платтячку, в громi, в пилюцi Так i стояла. VI _ I по тiй же дорозi, По ровах, по межi, Не в дощах, не в морозi Йшли своï, не чужi. Хлiба сушену корку Пожувати б не грiх. Подiляють махорку, Щоб цигарка на всiх. Щоб цигарка курилась, Затягнися в диму, Щоб своï не журились У далекiм дому! Хмари стелять кереï, Йдуть бiйцi, не дрижать, I нiмецькi трофеï За плечима лежать: Пiд руками ворожi Автомати у них, Сумки з рижоï кожi На застiбках складних. Спохмурнiли очима: Де домiвка, сiм'я? - В них бiда за плечима Не трофейна, — своя! Подоляни й волинцi I полтавцi вдалi Заховали в хустинцi По шматочку землi. А вона усихає, Палить груди, як жар, I дощу ïй немає, I нi сонця, нi хмар. Що посiєш на людях, Де в пожежi поля? Б'ється серце у грудях, Вся на грудях земля. VII _ Кулемет десь полоще, Йде стежками вiдплат Катеринин молодший - Олексiй — рiдний брат. А чи мати удома, Сипле курям зерна? Он дорога вiдома Й невiдома, курна, I чобiтьми прибита Мiж незжатого жита, I осколками зрита, Одинока, одна. - Здрастуй, Катю, де ж мати, Ти, сестрице, сама? Ходить з хати до хати Не вiйна, а чума. - Ти спочинь, Олексiю, Ляж, засни досхочу, Борошенця пiдсiю, Пирiжкiв напечу. Є пiвлiтра в наборi, Є ще сало в коморi, Закопали вiд нiмця, - Принесу, полечу! I зливала на руки Iз дубовоï кружки. - Як живеться, Катрусю, Як сусiди, подружки? Сiв на лаву скрипучу. - Чи здоровi-живi? Iз ноги зняв онучу У багнюцi, в кровi. Кашлянув якось сухо, Якось думно затих, А чи втома-задуха По дорогах крутих, Чи атака й бомбьожка, Хоч i це пiвбiди. - Дай води менi трошки Дай, Катрусю, води. Все прожите iз думою Попливло мiж заграв. - Я приляжу, подумаю. - Звiвсь. Хитнувся. I впав На гречану солому, На дубовий порiг. Повернувся додому, - З дому вийти не змiг. Потом виморив душу, Груди кашлем згнiтив, Щось кричав про Катюшу На знайомий мотив. Зморшки пнулись на чолi: - Де я, в хатi, в бою? Кликав армiй в полi Тридцять сьому свою. Стихла хата отецька, В лузi грiм та луна. Ой, нiмецька, мертвецька, Чужедальня вiйна! ...Борошенця пiдсiю, Буде свято не в час. Чуєш-бо, Олексiю, Ворог у нас! VIII _ Четвертий тиждень ув артiлi, У кожнiй хатi, у дворi Здирали хлiб, кожухи бiлi, Сорочки, шитi до зорi, Свитки овечi i верети, Глушили пострiлом плачi, Гуртом до хати перлись, де то Скипає борщик у печi? Була в них випивка багата, Скоромна страва, а для втiх Все голубiв iз автомата Стрiляли в золотi пiдстрiх. Щоб тi вночi не вуркотiли I не будили запiяк, I в синє небо не летiли, Бо то ж фашистське, як-не-як. Пан офiцер лежав у лiжку, Гарячий доïдав обiд. Дитину вбили на обнiжку, Щоб не кричало, де не слiд. Спiвало звечора надворi Щось про зозулю, зелен-гай, А в офiцера нерви хворi, Отож пiд нерви не спiвай! Убили дитину. Я знав ïï в школi. Сидiло на партi, у першому класi, Водило у книзi пальчатком поволi, А вдома просило не кашi, а касi. I мати вже вишила платтячко красне,. Старi черевички пiдбили пiдбором. Лежи, над тобою зоря не загасне, Забите дитя пiд сосновим забором. Для матерi в свiтi коханiший хто є? Погляне на фото у тихiй свiтлицi, На чесанi вдвоє, заплетенi вдвоє Тугi, коротенькi, русявi косицi. Не кличу мертвих i не плачу, Бо слiз невистачить менi За кров загублену дитячу I за юнацьку в нашi днi. I за дiдiвську невхололу, I за дiвочу, молоду, За всiх несхилених додолу, Але розпнутих у саду. IX _ Ходить староста пiвнем, Аж блищить борода. Матом тихим i рiвним Всiх людей обклада. В шапцi теплiй, у свитi, Оглядає краï. Конi добрi та ситi На конюшнi, своï. Дослужився до честi, В коменданта бува. I висить на мiжхрестi Не одна голова, Охолола з удару, Почорнiла вiд жару, Ïй очей не пiдвести, - Третiй день нежива. Має староста знака, Любить слово капут. Люди кажуть: собака! Нiмцi кажуть: зер гут! - Я, — говорить, — є влада, Пiднiмецький король. Служиш радо не радо, А скорятися зволь. - Я, — говорить, — владика, В матiр, в бога, у дим! - Людська кривда велика Ходить слiдом за ним. Х _ - Може, борщу тобi, хочеш? Подати? Рано iз матiр'ю хлiба спечем. Чуєш, Олексо? Заснув, може, брате? - Катря ввiйшла до стодоли й плечем Сiно торкнула. - Вставай на часину, Сам же просив. - Та Олекса не спав. Бачив очей ïï синю росину, Брови тонкi, наче вперше впiзнав. Рису мiж брiв, непомiчену вчора. - Боже, як виросла! Бач, школярi!.. То ж i Марко так за нею... - Надворi Сонце плело золотi ятерi; Когут запiяв. — Не сплю, Катерино, Буду збиратись. - Куди? - А туди, В лiс, до своïх, до бiйцiв, все єдино Гiрше не буде, як цеï бiди; Буду ходити вiд хати до хати, Зайди, ви чуєте? Блиснуть мечi! Буде земля ïм на смерть вибухати, Буде вода ïх топити вночi. Буде вогонь ïх потрошити люто, Буде не сон ïм, а кров звiдусiль, Буде ïм в чарку не хмiль, а отрута, Буде ïм порох, — не хлiб да не сiль. Я вже за тими гостями догляну, Будь вони проклятi! Катре, бiжи! - Брате, вiзьми мене. - Що ти, зарано! Будуть ще болi, печалi та рани, Я тебе кликну, скажу: пов'яжи! - Скоро ж то? - Ждiте. Бувай-но здорова! - Так i пiшов по травицi рудiй. Скiльки з останнього братнього слова Носить вона i тривог i надiй? XI _ Чужинцi просто стали грудьми, На розстрiл зводилась рука: Ходила чутка помiж людьми Про дивного Кармалюка. Вiн бродить селами, ярами, Розбитим шляхом, пожарами, Слiди вiн бачить гвалтувань, Дитячi сльози в ранню рань; Стежками житнiми простими, Лiсами темними, в диму. I тiльки кликне хто: Устиме! Вiн одкликається йому. Та не вертався ще додому, А по мiстечках тлiв пожар. Казали, був вiн член обкому, А може й перший секретар. А з ним виходять на майдани Росiйськi хлопцi-партизани, Ще й з Бiлорусiï брати, I там фашисту не пройти. Сам полiцай з Лебiдки бачив, Як вiн на станцiï судачив Iз перекупками в ряду. Купив два пряники морквянi, Сакви бiленi полотнянi I зник. Ну, звiсно, на бiду! Десь за Днiпром кричали пiвнi, У Яровiм, у Криворiвнi, Чотири днi та все пiдряд. А найстарiший пiвень злюче Як не запiє: Кармалюче! I вiн з'явивсь, хоч рад не рад... Фашистам нiч не дав доспати, Забрав набоï, автомати, Та й каже: вiшайтесь сами. Зробили нiмцi по петлюрi. - Мерщiй влiзайте! — Злi, понурi Полiзли довгi, як соми. Три днi висiли на майданi, А вiн iзник у димнiй ранi В лiсiв'я Лебiдське старе. Стрiляли в нього в полi, в гаï Чужинцi-зайди, полiцаï, А що поробиш? Не береï Чи ще того свинцю немає, Чи притомились вороги, Що бiдне серце вiтром має, Налите дивноï снаги. Що в людське горе неминуче Летить, як птиця з висоти, Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти? Йшли поïзди, за гулкими мостами В свистi i скреготi билась земля. Раненi кидались до нестями, В полi гнили... Ой поля ви, поля! Жито сухим золотистим потоком, Чорними рiками вугiль i сталь. Сивим коровам, волам крутобоким В темних теплушках мчатися в даль. Ïх перерiжуть на мюнхенськiй бойнi, Вугiль у круппiвських стлiє печах, Жито жуватимуть в заупокойнi Байстри гестапiвськi по ночах. - Дiду Мажуго, а, дiду Мажуго, Де ви тут, чуєте? де ваш онук? - Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге, Кличе не хто-небудь, — сам Кармалюк! Верби похилi, кущi красноталу, Поïзд промчить, наче вогненний птах. Дiда снiжок обсипає помалу, Вiтер iз нiччю квилить у дротах. Толовi шашки не дихають димом, Спить меленiт до своєï пори. - Митю, наглянь за шляхом нелюдимим, Воïнський, людський гуде з-за гори? Мчить порожняк, пробiгає дрезина, Чахка товарний, — минай, нi к чому, Дiду дрiмається; десь там родина... Митя-онук щось шепоче йому: - Дiду, ви чуєте? Гiтлер стукоче! - Справдi: з-за кручi гримить до мiстка Кiльцями буферiв з темноï ночi, Бронеплощадками вдарити хоче, Вбить тебе, випалить, душе хистка! В класних вагонах сидять офiцери, В'ється димок iз тугих сигарет. Звiвся Мажуга, як привид: - Тепера. Митю, пали! - Неба чорний намет Так затрясло, що посипались зорi, Рейки, мов конi, звились на диби. Скиглили збитi вагони: ми хворi! Прискало жаром залiзо: губи! I вiтер дме з страшноï кручi Слiдом, де ïхали брати. Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти? XII _ Оту дорiжку, двiр i хату, Поля, де виростала ти, Тебе, мовчазну й сивувату, Я не забув мiж суєти. Жила вiд печi до колиски У тижнi, в лiта горьовi, I все ж очей померхлi блиски Своєю правдою живi. А що минуло, то й радiти. Бог з ним, як кажуть, хай мина. Пiшли на щастя дiти й дiти, За рiк, за другий — новина. I нагодує, й поколише, Турбота є сiм'ï усiй. В дванадцятiм знайшовся Гриша, В шiстнадцятому — Олексiй. I кожна днина i хвилина Була, як золота казна. У двадцять третiм — Катерина, Хоч Катерини хто не зна? Iшли сусiди в теплу хату, Несли дарунки чи привiт, Вечерю ïли небагату, Дитинi зичили ста лiт, Повеселiли й танцювали До свiтанковоï зорi. Дiвча Катрусею назвали, Як у Шевченка в Кобзарi. I дiти виросли. З вiйною Пiшли у свiт. I за стiною Не чути смiху у дворi. А пiзнавала ïх щоранку По свiжовмитих голосах... Найстарший Гриша, — той на танках, А Олексiй — отут, в лiсах. Вечiрнiй промiнь гасне тихо, Днiпро сивiє аж до дна, Ти що згадала, Ковалихо, Об чiм помислила, сумна? I слово знов запломенiло, То Катря зводиться в тишi: - Якого болю наболiло, Як запеклося на душi! Ви кажете, мамо, коритись не треба, Чи хто, може, гнувся у нашiм роду? Нехай хоч повiсять отам проти неба, А я не схилюсь, не скорюсь, не пiду! Була я в мiстечку, побачила вчора На розi, де сад, в ресторанi вони, - Три нiмцi обiдають, дiвчина скора Вино пiдливає: кушайте, пани! - До тих, до есесiвцiв. Три в капелюшках, Кармiновi губи, паризькi духи, - Сидять з тими нiмцями золото-душки, Лукавлять, жартують, хi-хi да хи-хи. Ви, мамо, ïх знаєте: Рiта з аптеки, Маруся — зi мною ходила в загiн, А третя ота, що прибула здалека, Жона лейтенантова, знав би то вiн! Вино собi п'ють, заïдають омлетом, Печенею свiжою. Серце менi Згорiло. — Марусю! — й не дивиться, де там! А потiм, все ж вийшла. - Не тi, каже, днi, Щоб нам гордувати. Буде голодуха, Зима, дорожнеча, — вмирати, чи як? — Чому ж тебе вчили в десятому, слухай, Щоб ти цiлувала оцих запiяк? Ти совiстi, видно, навчилася мало, То вже й похилила гiлля молоде. Он брата твого яке горе спiткало, Ослiплений нiмцем, села не знайде. Невже ти забула? - Ти, Катю, навiщо У душу груддя менi кидаєш? Вiн Погиб чи ослiп, бо душею вiн вище, А я не чекаю людям перемiн. Маруся заплакала з болю й печалi, I жаль мене взяв, що вона, як дитя. — Iз ними, кажу, ти сьогоднi, а далi Буде каяття, та нема вороття, А сором який? Iз чужинцем заклятим Щоб жити? — то краще умри на шляху. Де рiдна земля? Де подруги? Де мати? Невже тобi легко чуття цi продати На ласку чужинцiв, в годину лиху? -I Катря аж зблiдла од гнiву, ув очах Задумливих, синiх, як небо в маю, Заблискало жаром в тих очах дiвочих, Зломилися брови (Марковi по ночах Десь видились, снились у дальнiм краю). - Ганьба яка! - Дочко, — озвалася мати. - То, правда, ганьба. Ти приляж та засни. Стара пiдвелася, бензину пiдляти В коптилку на коминi. - Знать, до весни Ще наших не буде... Ввижались щоднини Ïй танки побiленi, зiрваний мiст, Розбомбленi, зритi далекi долини I Гриша Коваль, — ïï старший — танкiст. Не те, що забитий, чи, скажем, калiка, Нi, дай бог, живий, але бачить вона, Як син просить пити, жадоба велика, А слова не чути, заносить луна. Уста йому шерхлi, аж важко дивитись, Змарнiв од бойовищ, хоча й не заслаб. Взяла б йому ïсти, умитись, напитись, За тисячу верст пiшачком донесла б. Сорочку його — не армiйську, дитячу, Бiлену, в волошках, в мужицькiм цвiту, Поклала б на руку синовню гарячу, Не в ту, що стрiляє, а в лiву оту. - Ще наших не буде, — сама собi каже. I важко ïй з того. Ночами один Приходить крiзь муку, крiзь марево враже. — Устань, мамо! - Хто це? - Це Гриша, ваш син. I зайде вiн в хату несумовито, Танкiсти й полковник з ним, звiсно, як власть. I стане вона йому постiль стелити, Борщу з карасями на Стiл подасть. Отак собi думає. - Мамо, лягайте, Вже пiзно, а я вам таке ще скажу: За мiсяць, за другий тi нiмчики-зайди Полiзуть не в добра, а в душу чужу. ïх знищити б! - Нiч повiває вiйною, Не спить Катерина з думками улад. I трубить у рiг на полях, за стiною Пожарами буйний, старий листопад. XIII _ Снився сон уночi Ковалисi: Наче поïзд помiж блискавиць Пробiгає у димнiй завiсi, Гнуться рейки тугих залiзниць. I цокоче, i свище, i лине В даль, де явiр зелений зачах. З машинiстом стоïть Катерина, Теплий вогник сiяє в очах. А куди ж ти поïхала нинi? Поïзд мчить в незнайомiй долинi. Ковалиха й питає: - А руки, Хто зв'язать тобi, Катре, звелiв? Рейки в'ються, як чорнi гадюки, На роздоллi осiннiх полiв. I за тими глухими полями Кличе Катря, i та ще й не та. - Де ви, мамо? Ви чуєте, мамо? Я не ваша, не золота! Я не бачу вас, де ви? Не чую, Наче зроду не знала, диви! На чужих подвориськах ночую, Я вже птиця-синиця, а ви Ще не птиця? Ïй руку б подати. - Що ми, дочко, неначе слiпi? А земля, не на свято, — заклята, Не зелена — в болотнiй ропi, По колiна засмоктує тихо, Стопудове на ноги звиса. I нема поïздiв, Ковалихо, Тiльки нiч i яснi небеса. Катерина, схилившися поруч, Спить, як дiти. На руку — щока. I твоя неутишена гореч Знову серце на бiй виклика. XIV _ За гарматами била негода, За колесами бiгла зима. Катерино, змарнована вродо, Чом од тебе привiту нема? Iз Лебiдки, села за горою, Залишивши дiдiв i внучат, Десь у груднi, ясною порою, Забирали в неволю дiвчат. Iз нажитоï здавна оселi У тумани, як сивi мохи, У тiрольськi хазяйства дебелi, У баварськi пивнушнi льохи. Не розраду, не спiв, не цiлунок, - Чути матерi крик за верству, Як дожила ти в бiлений клунок Житню чорну хлiбину черству. Ти пiшла з усiма до вокзалу По стернi, де робила той рiк, Бiлу хустку навхрест зав'язала, Яснi кося сховала навiк. Зорi вiшали срiбнi вуздечки Над розореним пахотком меж. Прощавайте, крутi бережечки! - Заспiвати хотiла, так де ж? - Не змогла. Заскрипiли колеса, За теплушкою доли i плеса, Перевитi залiзом мости, Кущ калини, прощай i прости! Пiзня груша, медами налита, Бiлий колос незжатого жита, Попелища, густi кураï, Рiднi люди i села моï, Прощавайте! Не ждiте додому У привiтний, у батькiвський дiм. Сива чайка з-пiд тучi i грому Пролетiла над щастям моïм. На чужинi i днi неохочi. Полетiла б, куди полечу? Посiчуться там коси дiвочi, Обiрветься мiй голос уночi, Висхнуть очi i то без плачу. Тих очей моïх сяєво синє, Брiв тонких голубиний розлiт Втопчуть в порох, у пил, в баговиння Бiля чорних нiмецьких ворiт... XV _ Грудень встеляв голубою габою Землю, рiчки закував у льоди. Що, Кармалюче, робити з тобою, - Темнi лiси та вузенькi слiди! Поïзд сокоче, хитається п'янко, Рейки дзвенять, i теплушки повзуть. То ж Катерину, сестру, полонянку, Десь у баварську неволю везуть: Буде ïй снитися марево станцiй, Хриплих гудкiв розтривожений вий. Брат Олексiй, що пiшов у повстанцi, Жив чи погибший? - Нi, сестро, живий! Тричi вiд смертi вибравсь щасливо, Бився один, а тепер не один. Варить вiн пиво просто на диво, Людям на щастя, а нiмцю — на згин... Став Кармалюк у своєму загонi (Як вiн зiбрав цю залiзну сiм'ю?): - Хлопцi, засiдлуйте конi в погонi Та заправляйте машини у бронi, Будем сестру рятувати мою. I знову вiтер дме колюче, Квилять на станцiï дроти. Ой, Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти! Теплушки сiрi та зеленi, Гудок, мов крик тонкий коня. Осiннє сонце десь на кленi Помiж гiлля i вороння. Солдатськi кроки на перонi, Платформи вкритi наокiл. В напiввiдчиненiм вагонi Сидять дiвчата з наших сiл. Ще днi стоять огню i рубки, Iще димлять навкруг краï. Куди ж летiти вам, голубки, Фашистом скривдженi, моï! Що ти все думаєш, спершись в одвiрок? Дзвоник дзвенить, калата калаток. Мiра була, — а тепер недомiрок, Воля була, — а тепера куток. Крикнула, сили зiбравши останки, Може та сила й тримала ïï? - Де твоï, Марку, броньованi танки, Де, Олексiю, конi твоï? Може таке увижатись в безсоннi, Може у казцi казатись, чи нi: Вирвались, вибiгли змиленi конi, Туго вуздечки рвучи рем'янi. П'ять мотоциклiв з пакгауза, з бою, Сiм автоматникiв злiва. — Це ми! От i зустрiнемось, сестро, з тобою! - Тут я, Олексо, отут мiж людьми! Поïзд сiпнуло, вартовi упали, Хмурий єфрейтор — в багню кров'яну. - Сестро, ти де? Помiж дим i завали, - Сестро, чекай-но! - Над рейки i шпали Поïзд несло в далину, в далину, Мимо гаïв, листвиною занесених, Мимо вiтрiв, темних туч пiднебесених, Мимо шлагбаумiв, будок, мостiв, Сивого вереску, бiлих хрестiв. Далi та далi... Полум'янi пiвнi Крайню теплушку укрили крiзь плач. Вершники мчали iз поïздом врiвнi, Справа, i злiва, на ристь, i навскач. - Брате Олексо! — Зiрвала хустину, Коси пустила, як мево пожеж. - Катре, домчу, дожену, до загину! - Вiтром вiдносило: - Не доженеш!.. Так вона й бачить: стежини нехитрi, Так ïй i сняться в баварських ночах: Гриви розметанi, конi в повiтрi, Бронзове сонце у кiнських очах. XVI _ ...А танки йшли i йшли окопчами, Мiстками, дзотами, в рову, I скреготiли сталлю: втопчемо! Ревли моторами: зiрву! I ворони справляли поминки Над нiмцем, а не над бiйцем. Броня горiла, як соломинка, Як свiчка жовтим пломiнцем. А нашим не страшне вороння: Iшли танкiсти iз Задоння, Уральцi — хлопцi-молодцi; I в день важкий i в нiч безсоння Iз Пiдмосков'я йшли бiйцi, Гранати стиснувши в руцi. Дзвенiли кулями ковалики, Залiзом ранили зорю. Марко почув, хтось кличе здалеку: - Горю я, хлопцi, ой, горю! То кликав Швачка. Танк пiдбитий Не повз, не брязкав, не летiв. Термiтний жар несамовитий В машинi рiвно клекотiв. Бронi товстi зеленi мури, Трiщали шкельця, як чужi, Летiли iскри в амбразури, I дотлiвали стелажi. А Швачка ще сидiв. Ударом Струснуло башту. В далинi Угледiв вiн за бiлим яром, За чорним збуреним пожаром Своï рум'янi, гожi днi. Вони стояли, як хлоп'ята Смаглявi, сонячнi, — i вiн Вiдчув: ударила гармата, Як давнiх рокiв давнiй дзвiн. I все. Бензину жовта маса Димiла душно-гаряче. I вибухли боєприпаси, Осколком ранивши плече. - Ти, Швачко, живий, а чи мертвий? - Ванюшо! - Ого, брат, як дiло! На, пий чи кури. Iз попелу, вибухiв, димноï сушi, Де полум'я било в розтерзанi душi, Виносили Швачку у смертi з нори. Дали йому спирту глитнути, у вiчi Дивились з надiєю: — Ваню, це ми! - Зiтхнув i пiдвiвся, поранений тричi. - Вперед! — зашептав, i в збiлiлiм обличчi, В обривках шинелi, в заметах зими, У спалених щоках, в зашерхлiй долонi Життя затеплiло, як iскра. - Я сам. I справдi, пiдвiвся i в гони червонi Пройшов крокiв двадцять, пов'язка на скронi Бiлiла. Вклонився важким небесам. - Отут я i ляжу. I впав, i руками, Що пахли тавотом, засмаглi в диму, Простягся на захiд перед полками, В залiзнiм потоцi, як в отчiм дому. Ще полум'я трiскало та гуготiло, Повзло по машинах, по скатах, як звiр, Але, натикнувшись на Шваччине тiло, Не брало його, язиками летiло Назад, на вiтри, до свiтанкових зiр. Фугаски свистiли i рвались, осколки Не брали грудей його, куля чужа Не брала грудей його, мчали двоколки, I танки пройшли пiд багрянi подолки Пожарiв i туч, де яснiла межа. А Швачка лежав бiля того потока Малий i притихлий, — хоч скрегiт i гук Усе вiддалявся, зникаючи з ока, Земля украïнська, пекуча й широка, Ото й починалась з-пiд Шваччиних рук. XVII _ Встає на силу наша сила: На меч — мечем, на грудь — грудьми. Стоïть в степу Савур-могила, А бiля неï танки й ми. Хатина бiла коло яру, Є стiл i лава, хазяï Не знаєм де; пiдкинем жару, Пожитки витягнем своï, Поп'єм чайку. В таку годину, Де вiдпочить припало нам, Боєць пригадує єдину Кохану, матiр, чи родину, Чи друга, брата, десь отам. З цiєï хати лине думка, Про зустрiч вигадка проста. А найщасливiшпй з пiдсумка Виймає давнього листа. У нiч оцю така ж нагода Припала друзям, знавши ïх, - Боєць хозроти чи хозвзвода Читав цидулку вiд своïх. I нам почувся смiх дитяти, Снiгiв зав'южена полiть, I в кожушку, в хустинi мати Десь за вiкном оцим стоïть. У хатнiй мирнiй, теплiй тишi Всiм снилась дальня подорож. - А нам не пишуть нашi, Гришо. - Марко зiтхнув. - Да, нам... - Ну, що ж... Та як писать, куди i звiдки? З якого мiсця i числа? Як до зеленоï Лебiдки Метiль дороги занесла. Не так метiль, як та пороша, Не так пороша, як бiда. I друге лiто листоноша У тихий двiр не загляда. I не виходить батько з хати. Яких почуєш звiсток-див? Листи синовнi без доплати Вiн, може б, кров'ю доплатив. А ïх, бач, не видно, немає, не чути, I що з Катериною? Як там вона? - Як ось поживем, то побачим, а нуте На карту поглянемо, що ж, брат, — вiйна! I Гриша з планшетки розгладжує карту, Помiчену вправо, i влiво, й навкiс, Де стрiлки червонi, як люди на варту, Спiшать звiдусiль, через гори i лiс. I в димцi пунктирiв окреслено-сизiй, У замкнутих колах, у секторах площ, Боролись i дихали сотнi дивiзiй, В бронi, у металi, пiд хугу та дощ. - Еге, тут i карти, поглянь, — не стачає, Ти бачиш, Марку, цей листок не для нас, Валуйки i Бiлгород бiй зустрiчає, Прорив на Барвiнкове i на Донбас, Тут праве крило завернуло на Злочiв, На Лопань Козачу, Опiшню й Сулу. - Дивися, щоб зайвого не напророчив! Радiє Марко. Скатертину малу Новенькоï карти (з минулого року, Коли вiдступали, забулась вона) Тепер положили на столику збоку, Розгладили нiжно хрустку i широку: - Не рвися ж, нова! - Не нова. - Так одна! I з карти тiєï, як перша за свiдка, Вiд мук, вiд повiшених, що там було, - З днiпровськоï кручi дивилась Лебiдка - Маркове i Гришине рiдне село. - Ось клени, Марку! - Ось дорога до ставу. - А це до артiлi. А це, ну, а це? I вiн пригадав: та не юнь i не славу, I навiть не бiй, де взяли переправу, А iнше, в сльозах чорнобриве лице. Коли вона радилась, як виряджала, I слово в устах, щоб не плакать, здержала; - Гаразд, я не буду. А рушив водiй, - Ще бiгла слiдом у пилюцi рудiй, Тримаючи вузлика... Батько чи вдома? Веселий, нехитрий, робучий, як вiл. — Ти звiдки це взявсь? — пожартує сiрома, - Та ще i в погонах? — i чарку на стiл. Дрiбничку од нiмця заховану вмiло: Шмат сала, зчерствiлу хлiбину внесе. - За наше добро то i випити дiло. - На щастя! — На щастя! I вип'ють усе. Вбiжать дiтлахи, завiтає сусiдка, Заглянуть дiди погуторити з ним. А може, й не так воно? З карти Лебiдка Повiяла згаром i вiтром сухим, Дитячим плачем, гiркотою розлуки, Усiм тим, що серця бiйця не мине, I наче жива, пiдiймаючи руки, Сини моï, каже, врятуйте мене! XVIII _ В селi фашистам не жилося, Не спалось тихо, не пилось. В полях несiяних колосся Остюччям сiрим пiдвелось. В Лебiдцi темно в кожнiй хатi, Дiди мовчали, як нiмi, Дiвчата вбрання небагатi Не одягали в тiй зимi. Вiтрами вiяло зi сходу, Залiзним клекотом здаля. Хто брав з Днiпра свiтанком воду, Той чув: трiщить, гуде земля, Як в горобину нiч. За три днi Знялись фашисти-нiмчаï, Зiбрали добра не своï Та й рушили. I тихi злиднi
Поплентались за ними з хат, З ворiт, не з кам'яних палат. Микита Дудар бiля хати Корову порав, ту, що сам В артiлi викохав з теляти, З телички, з горем пополам. Було носив гаряче пiйло, Стелив солому в тепле стiйло, Назвав Красулею ïï, Славетну в нашому краï. Вiн приховав ïï в коморi, Коли прийшли чужi й суворi Фашисти-нiмцi iздалека. Сьогоднi ж пiшки i навскач, Не взявши хлiба, яйка, млека, Бiжать кудись ти бач, ти бач... Вони зайшли до нього в двiр, Що не солдат, то лютий звiр. - Давай корову - Що? Корову? Берiг, кормив, голодний сам. - Це не моя, пани. — I знову Годує тихо: -я не дам. - Давай корову. - Що ви, круки? - Поживи треба? Став до них. Блiдi роти. Помаднi руки На парабелумах нiмих. -Лоби похмурi, задубiлi, Данина скровленим годам. - Бери, дависьi - Чия? - 3 артiлi. А будь ви проклятi! Не дам!.. Вiшали Дударя серед майдану, Там, де гуляли собi дiтлахи Вбабки, уключика, де спозарану Зорi цвiли, де вiтри з-за лиману Гривами крили широкi шляхи. Староста зрiзав березу у школi, Вiжки принiс, бо мотузки — нiде. - Може, поглибте вкопати? - Доволi. - Стовп не розчахне, а вiн не впаде. Вивели Дударя з школи, з пiдвалу, Руки зв'язали, неначе вiн мiг Шкоду руками вчинити чималу, Кинуть гранату чи вирвать порiг З-пiд коменданта. Бiлобородий, В шапцi старiй, у рудiм кожушку, Ношенiм здавна у днi непогоди, Став вiн на стежку свою заважку. Вiтер висвистував над головою В гiллях дубiв, на велику бiду. Сивою лапою снiговою Вечiр ступав по м'якому слiду. - От i життя мого крайня година, Знать би Марковi загибiль оцю. - Серце пекло, i пекуча краплина В грудях повзла, як сльоза по лицю. - Що це я? Важко. Заплачу ще, годi. Люди подумають всяке... - Й тодi, Саме тодi хтось заплакав в народi, Жiнка чи хлопчик. Два нiмцi в незгодi Шарпали вiжки, самi вже блiдi. Щось iз петлею не ладилось. Люди Тихо шептались в дитячiм плачi. - От я i вмру, без докору й огуди, Так, як, не спавши, рiшив уночi. Скоро Марко завiтає додому, Хтось оповiсть, як я ждав недарма, Хлiб помолотять, звезуть, а потому Син пригадає, що батька нема. Хлопчик отой, що так ревно ридає, Виросте, буде, гляди, голова! Десь i колись у сiм'ï пригадає, Як менi звисла рука нежива. Стовбур березовий, зрубаний люто, Свiже пагiння погонить у вись. Дню мiй посивiлий, щастя забуте, Встань, оживи, розцвiтися колись! - Легко зiтхнув, подивився вiльнiше. Староста вiжки вчепив рем'янi. Дудар сказав: - Коли вiшать, то вiшай, Що ж ти все крутишся? Тоже менi! - Староста крикнув: - Не терпиться, може? Iч, затремтiв, не поможе, мовчи. Дудар сказав: - Хто боïться, небоже? Що ти кричиш? На фашиста кричи. Хтось засмiявся, а нiмцi — дивитись. Так його вiшали, чорнi вони. Шапку зняли, не дали поклонитись Людям у ноги на три сторони. Брязнули сухо чужi автомати. Вже як ступив на високий порiг, Крикнув на люди: - Нехай живе мати Наша!..i слiв доказати не змiг. Може вiн думав про людську руïну, Може про матiр iз дiтьми? Не вiм. Може хотiв вшанувать Украïну Здушеним, теплим диханням своïм. Часто любив говорити iз нею, З тою Вiтчизною в ночi грiзнi. Так вiн мiж небом повис i землею, Взутий, без шапки, в снiгу, в сивизнi. Вiтер гойдав його дужо i смiло, Нiччю й свiтанками без перемiн. Мiсяць чiпався за голову бiлу, А люди падали до колiн. XIX _ Не спиться старостi з пiвночi. Гуде хурделиця в дворi, I ясени-поводарi Шумлять, до бурi неохочi. - Податки? Сплатимо податки, Щоб Гiтлер жер до призволя. Не обдеруть же все до латки, Надiл дадуть, своя земля, Це не артiльне-божевiльне, Чи то пак, чортове, — своє... В ворота хтось з дороги б'є, У двiр, пiд вiкна йде повiльно. - Хазяïн дома? - Хто там? - Можна? З дороги збились, вiдчиняй, Нам пана-старосту. - Обложна Снiгами, хвищею тривожна, Вiтри зметнувши в небокрай, Гуляє нiч. - Ви звiдки? Хто ви? - Ми криворiвенськi. - Чого ж? - Записку дайте хоч в пiвсловi, З дороги збились в бездорож, Поночувать би. - Йдiть у хату, Нечиста носить вас, хоч вий. Ввiйшли: в кожусi, бородатий, Другий в кереï, — молодий. Хазяйка спить, в м'яку перину Пiрнувши, килим, стiл, хатину Приïжджi бачать; все чуже. Годинник цокає годину, Затишно, тихо, байдуже. На стiнцi фото: йдуть колоною Мадьяри й нiмцi в два слiда, А рамку з квiткою червоною Сам фюрер Гiтлер посiда. А де ж, секретарю сiльради, Твоя клятьба i жар промов, Що ти, опечений немов, Кричав: життя вiддам заради... Кого? Пригадуєш, — що кров Свою проллєш, що серце виймеш, Що хоч безкрилий — крила здiймеш. Здiйняв. Куди ж ти полетiв? Як на словах того хотiв. Еге, брат... - Он як ви живете! — А що, погано? Гiрш було. Спасибi, в нiмця помело Як повело та пiдмело, Хоч ще не всiх. - Ну, звiсно, де там, Усiх не виметеш. - Як? Як? Дивись ти! А яким прикметам Ймеш вiри? Просто переляк... Бери записку, йдiть. Записка Безсило падає iз рук, Бо молодий очима блиска, Схиливсь на стiл, шепоче зблизька: - Впiзнав, чи нi? Я — Кармалюк. - Ти Кармалюк? - Я Кармалюк. Впiзнав? - Аякже. — Ледь губами Хазяïн шепче: — Олексiй? Хiба ж я знав, що ми рабами фашистiв будем? - Що посiй, То те й пожнеш, як кажуть. - Ой, посiяли поле ми Переораним низом. Руки, ноги скололи ми Не колоссям — залiзом, Що вродило — не косимо, Нi снопа обмолоту, Не хлiба своï косимо, А нiмецьку сволоту. - Не скигли передi мною, я тобi не Гiтлер, Сказав Олексiй. — За що ти вбив дядька Микиту? - Я не вбив, я повiсив, — заспiшив староста. — Вiд чого в тебе руки млiють, З роботи, може, з пахоти? Такi, як ти, й любить не вмiють, Вмирать не вмiють, як i ти. Та ви, що вмiєте? Огуду, Злобу носити, як обрiз, Брести струмками людських слiз. За скiльки срiбникiв, Iудо, Сестру на каторгу завiз, Мою сестру? Ну? Що? - Не знаю. - А я, брат, знаю, я злiчив, Я десять ночей не почив, Не ïв, не спав, по всьому краю Шукав ïï, та: Вже хоч кликни — не одкликнеться, Вже хоч свисни — не одсвиснеться, Вже хоч квiткою картатою, Хоч струмком стелись до дна, - Не пройде вона за хатою, Не подивиться одна. Нiде не оживають мертвi, Живi ж бувають, як мерцi. А ти убивця, в власнiй жертвi, Чого змiнився на лицi? - Змiнився, бо смерть свою чує, — озвався вiд печi Мажуга i пригасив сигарету, аж зашкварчало. Тодi й староста скипiв: - Ти не лякай, бо я не ляканий, Дурниць при хатi не кажи. Гуляєш нiччю за байраками, А ти прийди i послужи, Щоб коменданту й людям добре, Щоб не палили хат i сiл, А то: ми чесне, ми хоробре, Ми славне вiйсько! I навкiл В лiсах ховаєтесь? Я б теж Вiд цих податкiв .i пожеж Утiк до вас. А як же люди? Фашисти сунуть звiдусюди, Мов сарана, i де знайдеш, А де загубиш, чорт тi знає... - Воно попихачiв немає, Так ти знайшовсь, берлiнська курво, — Гiтлеру поклони б'єш? - А ти кому? - Я нiкому. Народу поклонюся, як умиратиму, зрозумiв? Бо вiн мене зродив i виростив, Ходити муками прирiк. I я кажу тобi по щиростi: Я рад за свiй короткий вiк, Що вiн тривогами й потоками Огненних злив живе в менi, Що я промчусь над днями й роками, Як месник на страшнiм конi. Народе, чуєш? Глянь, за в'югою, Крiзь сто земель зберись сюди, Мене iз зрадником, з катюгою Роз'єдини i розсуди! - Я тут нi при чому. Чого ти пристав, хiба я що, - забурмотiв староста i простягнув руку до гранати. - Я розсудив вас, — пiдвiвся Мажуга: - Iм'ям народу погибне наруга! Звiється попелом зраднику хата, Я з ним не ïв, не гуляв, не гостив. Зняв автомата i з автомата Вчетверо старосту перехрестив. ХХ _ Прорвались танки на свiтанку В Лебiдку з заходу. Танкiст Просив водицi бiля ганку, Торкнув гармошку гармонiст. Танкiсту винесли водицi: - Простiть, немає молока. I кланялися молодицi: - Заходьте в хату, здалека Оце ж ви, хлопцi? — Скатертину (Розшита квiтка голуба) На стiл. А дiд iз-поза тину Гукнув здивовано: - Ти, ба, Це ж нашi! Бий тебе нечиста, Я наче знав! Хоч як не є, Пiдбiг старий, зустрiв танкiста, I пiзнає й не пiзнає: - Чи не Марко? - Впiзнали, дiду? А батько як тут? — Скiльки ж днiв! - Дiдусь, чи горе, чи обиду В очах примовк i затаïв. Хатина стояла, як в лiта дитячi, Тi ж четверо вiкон, дубовий порiг, I явiр шумiв в побажаннi удачi Усiм перехожим з далеких дорiг. Та вже не скрипiла соснова ворiтня, I голуб залiзний над ганком крутим. Зоря вечорова бувало iз квiтня Завжди розцвiтає над голубом тим. Тепер вiн клював пофарбованим дзьобом Огонь вечорiв i зерно дощове. Заметом високим, важким, бiлолобим Дихнуло Марковi подвiр'я живе. Розсипане жито у сiнях не к святу, На шибцi морозища сива змiя. Марко не повiрив: - Ну, здрастуйте, тату. А стеля вiдбила той оклик: - Це я! А стiл не ожив i не встала пiдлога, Рушник весь у пiвниках не трепетав. - Це, тату, Марко, - I ступив до порога, I вже не вiтався i не питав. Сусiдський хлопчина, звичайно, як дiти, Пiдбiг, привiтався, задиханий сам. - Марку, ти до батька? До дiда Микити? Так ïх же немає. Вони он, отам. Широкий майдане, лебiдський майдане, В рясних шумидубах, в берiз бiлинi, Як вiтер повiє, як сонце погляне, Виходять на кручу твою лебедяни, Усе виглядають своïх вдалинi. Туди перетоптано стежки-дорiжки З обрiзами, з гнiвом в ночах огняних, Де серед майдану пiдчеплено вiжки I Дудар Микита на них, рем'яних. Марко пiдiйшов пiд березу лапату, До мiсця того, пам'ятного всi днi. - Я, тату, вернувся, ви чуєте, тату? За що вас? За мене? Простiте менi. Я думав про вас, як поранило двiчi, При смертi згадав, у снiгу, у травi. Я хочу вам, тату, поглянути в вiчi, На хвильку подумаю, що ви живi. Щоб чортова, чорна, осмалена гiлка Упала з петлею, страшна вiддаля, Щоб в хатi у нас забринiла сопiлка, А люди сказали б: - Микита гуля! I стiни ходили б од крику i танцю, I чобiт пiдкований гупав, агiй, I я заспiвав би гостям наостанцi: Ой, дiду мiй, дiду, дударику мiй! Ви чуєте, тату? Нi, що я питаю. - Вiн руку узяв, припадаючи ниць, Згадав, як принiс якось батько iз гаю Червоних, мов жар, наливних полуниць I сипав Марковi iз цеï ж долонi. I вже нi стояти, нi думать не мiг За сонцем колючим в яркiй оболонi, За чорним заметом в роздоллi дорiг. - Клянуся вам, руки, затиснутi губи, Заплющенi очi, клянуся я вам, Клянусь тобi, сонце i вiтре, i дубе, Мiй батьку, клянусь тобi, в серце нелюбе Залiзом, свинцем i пожаром вiддам, Клянуся! - Пiшов. А з-за отчого двору Дитячою згадкою, хто ïй не рад? - Гарячим, своïм, недоказаним впору Бринiло i кликало знову назад: — Дiду мiй, дударику, Ти ж було селом iдеш, Ти ж було... — За долинами В даль пливе зима. Буде лiто знов над нами З квiтом, з пiснею, з жнивами, А тебе нема. Дiду мiй, дударику, А тебе нема. XXI _ Он розклад лекцiй. Снопик жита Схилився важко, як в диму. Сорочка — квiтка недошита, - Недовишивана йому. Ясна нагiдка малинова, Мов Катрi дума i журба. То обiрвалася з пiвслова Вечiрня молода розмова, - Ласкава нитка голуба. Буває щастю повороток, Марку, не згадуймо про це, Бо милих рук повiяв дотик Тобi в обпалене лице. I та посмiшка, що наснилась, I крик — люблю! — в грозовi днi, I даль вечiрня заяснилась Черленим листом на човнi. Ось, бачиш, стiл: чорнильнi знаки, Школярськi зшитки на краю, Кобзар, сторiнкаГайдамакiв, РозкритаВ гаю, у гаю... Тут передумала немало З задуми вогником в очах, Ось тут листи твоï читала, Розчiсувалась по ночах. I вiн вiдчув, як пахнуть коси ïï заплетенi, яснi Прив'ялим сiном на покосi, Роменом бiлим, наче в снi. Тепло руки ïï знайоме, Посмiшка й голос: - Де ж це ти? - Його просили в невiдоме Прийти зустрiть, оберегти. XXII _ ...Йшли вони полем усi до вокзалу, Трапивсь пiдводчик, — пiдсiли на вiз. - Дочко, кажу, я такого не знала, З дiда, iз прадiда хто перенiс? Не в половеччину бранцi у скрутi, В землю страшнiшу дорога лежить. - Мамо, однаково, ми вже забутi, А ви хоч Марковi перекажiть. Видно тобi, сину. Гляну на неï, - Й слова не скаже, неначебто я; Вже накричалась разом iз рiднею, Вже перетлiла, сама не своя. Двiчi давала ïй пити i ïсти, Нi, не бере i не хоче, куди! Три днi везли ïх до першого мiста, Три днi я криком встеляла слiди. Де вже поможеш? Ковалиха З Марком i Гришею — в сiм'ï, I жебонить i ллється стиха Стареча розповiдь ïï: - Чи я ж ïï не доглядала, Чи я iз горя горяна, Чи я не ту зорю вгадала, Як народилася вона? Чи я не ту встеляла руту, Не тi полотна льоновi, Чи я не руту, а осмуту На щастя клала в головi? Чи колос ясний, заколихий Зерном не сипав ïй до нiг? Не плач, не треба, Ковалихо, Я б тоже нiччю, Ковалихо, Ридав з тобою, якби мiг. XXIII _ Винесли ранених двох iз землянки, Дiда Мажугу з онуком малим, Зброю, харчi, динамiт i в тачанку, Радiо, каски i шляхом отим, Здавна знайомим, проïждженим, битим. В жнива клопiтнi тут кожен ïздець, Бiлим лiском, недокошеним житом Просто в Лебiдку пiшли навпростець. Небо синiло з дитинства єдине, Наче й вiйна не палила всi днi, Прапор, пошитий iз скатертини, Трепетно, червоно звивсь вдалинi. Конi iржали, загнузданi туго, Сiм мотоциклiв промчали, як в бiй. Ранених несли чотири подруги Дiда й онука в носилцi однiй. Менших чотирнадцять хлопчикiв з двору Вибiгли — внуки — через перелаз. — Дайте нам, дiду, хоч рученьку хвору, Гляньте на нас, та полайте хоч нас! - Ви не вмирайте, коли вже удома. Нас не лишайте заради бiди. - Звiвся Мажуга: — Ох, яка втома! Довго лежав я. Подайте води! - Випив. — Спочину у себе у хатi, Все ж воно вдома не те, що в гостях. - Встав, i три кулi нiмецькi заклятi Сухо скрипiли йому у костях. Йшли партизани додому схудалi, Йшли мовчазнi i змужнiлi вiд ран. Ген поза обрiєм далi та далi Сонце сушило осiннiй туман. ...Батько погладив синка по голiвцi, Навiть впустив автомата iз рук. - Здрастуйте! - Здрастуйте, кармалюкiвцi! - Ось вiн, товаришi, сам Кармалюк! Кинувся Гриша в обiйми до брата. - Жив, Олексiю? - Та всi ми живi. Он вона радiсть яка небагата! Нi, забагата! — бо вся у кровi. Я тебе, радосте, цвiтом посiю, Дикою рожею, тереном мук. - На, Олексiю! — Вiзьми, Олексiю! - йди, Олексiю! — i тисячi рук Дотику просять i ласки тривожно, Все, що минуло, мовчи, не тривож. - Просим обiдати в хату. - Це можна. - Може й по чарцi? - По чарцi? Чого ж... Тут i Марко пiдiйшов привiтати. Лiто згадалося, сонце мiж нив. Став Олексiй, поклонився, як брату: - Друже, прости менi, я завинив. Я бачив, як вона iзрана Ходила бiла iз бiла, Менi сестра, тобi кохана, Не нажилась, не одцвiла. Я мiг би вирвати iз муки Ïï за три-чотири днi, Кликнуть на клич, подати руку, Але спiзнивсь. Прости менi... Мiй кiнь вiд чортового скоку Упав запiнений в яру. Хорошу, рiдну, синьооку Не здожену, не вiдберу. У мотоциклах все горюче До краплi висохло, як пiт. Лиш серце буйне та болюче Летiло вслiд, кричало вслiд. Словам останнiм в синi гони, Вони розвiялись, як дим, Теплушкам сiрим навздогони, Пожарам темним i страшним. I вже нi єна, анi спокою, Я посивiв за тiï днi. З розлуки, з мислi отакоï, Яка судилася менi, Прости, Марку. - А що прощати? Зiтхать, пригадувать вночi? Стоять бiйцi он бiля хати, Не старости, не родичi. На поднiпровiм понизов'ю Вмирали, падали, як грiм, Братерством здруженi i кров'ю I хлiбом чорним, та своïм. Цi партизанськi кожушанки, В стрiчках продимленi ушанки, Цi гнiвом стиснутi уста, Нам шлях — дорога непроста. То що своє там горе? Годi. Сiдай, Олексо, як ти жив? - А ти? - Та всяко. У походi, Ти знаєш, хтось заворожив Мене од смертi, слово честi, Чи на меду, чи на свинцi... Марко пiдвiвсь: на перехрестi Здiймали батька два бiйцi: Зняли тугi ремiннi вiжки, Зрубали шибеницю в снiг. Марко вже знав: на цi дорiжки, На житом всипаний порiг Ступить не зможе вiн однинi Поки в батькiвськiй цвiт-долинi, Не ляже купою на купi Фашистський на фашистськiм трупi. Вставай, моя страдальна ноче, Годино яросних надiй! I нiч шумить, зове, клекоче Про вiчний бiй, великий бiй! XXIV _ З листiв Катерини __ 1 _ Березень дише в чужинському полi, Може i в нас сяє сонце мiж вiт? Це б ми в десятому класi у школi Зранку спiвали б усiЗаповiт. Сторож шкiльний оповiв би до дiла Все про лани, i Днiпро, i гаï, Як би Наталя Петрiвна радiла З нашоï спiванки! Знаєм ïï! Потiм портрета несли б до колбуду Того, де в шапцi Тарас, — сам один. Потiм дiвчат назбиралося б, люду Рiвно на дев'ять чи десять годин. З дворища цього далеко до свята, Хлiб та сухарик не на меду. Земле чужа, невситима, заклята, Я тебе думкою перебреду! Я тебе гнiвом спалю по долинi, Що запишу об вечiрнiй годинi? - Думи моï, думи моï, Ви моï єдинi! 2 _ Вiн розвився, наш дуб-себелюбок, На зеленiй далекiй землi. Сивий голуб скликає голубок Бiля хати у сонцi, в теплi. Я забула, як сонце те грiє, Як вуркочуть моï голуби. Хто ïм проса iз жменi посiє? Не хилися, борись i люби! Як нам важко в чужинському полi. Вже нам видно — палають фронти. Ми радянськi дiвчата в неволi, Йдiть же швидше, коханi брати! Чорнi, схудлi, без хати й одежi, Пишем сни, сподiваємось ми. Рiдний дубе, в зеленiй мережi, Про майбутнє ти нам зашуми! 3 _ Небо квiтневе пливе безкрає, Хазяйка квокче: ми ж у раю. Пiвень iзранку не так спiває, Як у Лебiдцi, в нашiм краю. Ходить нахохлений, гребiнь iзбоку, Просто як Гiтлер, хай йому бiс! Я б його вбила, та мати мороку З тею хазяйкою, буде слiз, Буде прокльонiв на моï руки, Вони помарнiли й без тих проклять З ïжi чужоï, з болю, з розлуки, З днiв одиноких, як чорних розп'ять. 4 _ Здрастуйте, мамо, пишу вам удруге, Першу листiвку ви мали чи нi? Ïï написала я в тяжку недугу, А зараз поправилась, лiпше менi. Як мене з дворища в двiр гонили, Знаю вiд горя найглибшу глиб, Ви мене сивими б косами крили, Своïми руками оберегли б. Ви менi б ложку дали до ïжi, Хоч не ïмо ми наварених страв, Дали б сорочку бiлу та свiжу, Ту, що носили прати на став. Ту, що на вiтрi теплiм сушили, Гладили туго на бiлiм столi. Як ви казали: висмокчуть жили, Мамо, не жили, — кровинки малi! Що там вiд Марка з далекого краю? Знає вiн, мамо, хоч де я живу? В снах його бачу, прокинусь — гукаю, Правда, i вдень i увечiр зову. * * * _ Отак за свiтанком i день переходив, За тижнями — тиждень, а там мiсяцi У даль, як у вирiй, пролинули, й подив I гореч притихли, лиш смуток в лицi Не стерся, не вицвiв, та злоба i сором Душили на серце, лились через край. Дивись, Катерино, побратана з горем, Радянського вiйська похiд виглядай! Якi з Батькiвщини вiтри задувають, Якими мотивами снять солов'ï, I зорi в пiвнеба не одцвiтають, Життя комсомольського друзi твоï. Пiдiйметься день не спiвуче, не плавко, Не рясно, не гiнко в жита голубi, Хазяйка — чорненька i злюча, як п'явка, Iзнову упнеться у серце тобi. Що ти не до ладу корiв подоïла, Що хлiб перепечено вчора в печi, Живеш не до дiла, i спиш не до дiла, Украйнiше швайн! — поïдаєш харчi. Що треба, те й сталося: нiччю, без слова Зiбралася, гнiвно пройшла пiд замком, Подвiр'я спахнуло, як свiчка воскова, Будинок же тлiв черепичним димком, А потiм i вiн спалахнув, як заклята Трава-пересушка, i вибухнув дим. То помста, розплата твоя i вiдплата, Над катом твоïм i над горем твоïм. I так дотлiвало подвiр'я допiзна, А вже за горою гримiли боï... Куди ж то подiлася месниця грiзна? То де ж Катерина? Чи стрiну ïï? ЕПIЛОГ _ Чорне крякання воронiв Над загравищем диким, На чотири тi сторони Небо сповнене криком. Не джерела дiбровинi, А серця горобiди, Напилися, як з повенi, Iз людськоï обиди. Минули днi, а що сказати? Хорошi днi, веселi днi? - Як ще ворожi злi гармати В гаряче серце б'ють менi... Хай танки ревищем могучим Несуть побiди вiсть ясну, Вiщують людям, землям, тучам Всесвiтню радiсну весну. На Украïнi спiє лiто, Димлять пожарища, iмла. Безсмертна яблуня розбита Для цвiту гiлля пiдвела. То ж у твоïй яснiй надiï, Щоб ти розквiтла гаряче, Разом iдуть сини Росiï, Народи всi — плече в плече. I вже цвiте ромашка в луцi, А за плачем — дитячий смiх... Земля моя в кровi та в муцi, В смертях, в народженнях своïх! Крiзь свист вiтрiв i повiнь туги, Залiзом ранена, в огнi, Ти ще гарнiшою з наруги Встаєш i свiтишся менi, I де ти силу воскресила, Знайшла безсмертник дивний свiй? Кривавих зiр пливуть вiтрила I спить в полях бiйця могила, А ти ведеш молодших в бiй. Наш полк iшов, як темна туча, - Залiзний яросний потiк, Десь бiля Нiмана, чи Збруча, Чи iнших, ще незнаних рiк. А нам назустрiч — люди в полi, Хто помарнiв, хто посiдiв, З Нiмеччини, з нужди, з неволi До рiдних сiл i городiв Вертались. Дiвчина мiж ними Iшла до ближнього села Очима синiми, ясними, Вiночком кiс, бровами тими Мене до смутку довела. Дорожнiй вузлик, хустка бiла Десь снились, видились менi, Когось питала, бо любила, Бо загубила на вiйнi. I я згадав. Питаю: — Звiдки? - А ви Андрiй? Кажу, Андрiй. - То впiзнаєте? Я з Лебiдки, Я Катерина... — Свiтку мiй! Ходiм, Катрусю! — При дорозi Рудi схилились ковилi. То ж бийся, серце у тривозi, Живи, радiй на цiй землi. Нехай твоя хустина має, Живи i мрiй, i квiтни знов. I горе вiк не подолає Твою незраджену любов.
Полонянка